Вірші.

[Ангелика]

.. І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.
А от до тебе – я не знаю як.
Вже одпручалась гордістю і смутком,
одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до тебе, як нехутко,
і скільки ще і сумнівів, і втом!
Прийми мою понівечену душу,
збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,
це перше слово з букваря дорослих.
Мені без тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша світиться як люстра.
І чутно гомін тополиних трас...

(Ліна Костенко)

 

[Ангелика]

....Він божевільний, кажуть.
Божевільний!
Що ж, може бути. Він - це значить я.
Боже - вільний...
Боже, я - вільний!
На добраніч, Свободо моя!
(Л. Костенко)

[Ангелика]

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, -
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

 

[Ангелика]

Крила

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.


Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я.

У кого - з вірності у коханні.
У кого - з вічного поривання.

У кого - з щирості до роботи.
У кого - з щедрості на турботи.

У кого - з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!
https://www.youtube.com/watch?v=kkHMxXsnE5k

Ліна Костенко

[Margo]

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

…

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...

…

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,—
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…

-Тарас Шевченко

[Margo]

Ти була ніжна як сон
І залишалась зі мною.
Як ледь помітний туман,
Що квіти палить росою.

Аж теплі краплі дощу
Десь загубилися в небі.
Без них не може земля,
Так як і я.

Приспів:
Більше не можу без тебе,
Більше не можу без тебе.

Ти не боялась вогню
І вчила бачити місто.
Так неподібно на всіх,
Носила світле намисто.

Мов теплі краплі дощу
Десь загубилися в небі.
Без них не може земля,
Так як і я.

Приспів:
Більше не можу без тебе,
Більше не можу без тебе.

Давай відпустимо все,
Все те, що нас зупиняє,
Все те, що змінює нас.
Ще один день так по одному лякає.

Програш.

А теплі краплі дощу
З’явились у літньому небі.
Без них не може земля,
Бачиш, а я.

Приспів:
Більше не можу без тебе,
Більше не можу без тебе,
Більше не можу без тебе,
Зовсим не можу без тебе.

[Margo]

Я відновлюватиму ліпку на будинках
Ще живих,
Але дуже запилених
І складатиму сторінка до сторінки
Книги,
Віддані мені старожилами

І хоч стіни змарніли і вицвіли.
Є такі, що вже майже зруйновані.
Заховавшись у шарф,
В’язаний спицями.
Я блукатиму між будинками й долями.

Буду в очі дивитися пильно їм.
Заглядати аж туди, у несказане.
І разом зі зливою неочікувано сильною.
Знаходити відповіді для себе.
За почутими від когось фразами…
-- МАРИНА КУЗЬМЕНКО

[Патологоанатом]

Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать...
Весела хата, щоб ти знала!..
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано —
Походимо, посидимо —
На сей світ поглянем...
Поглянемо, моя доле...
Бач, який широкий,
Та високий, та веселий,
Ясний та глибокий...
Походимо ж, моя зоре...
Зійдемо на гору,
Спочинемо, а тим часом
Твої сестри-зорі
Безвічнії попід небом
Попливуть, засяють.
Підождемо ж, моя сестро,
Дружино святая!
Та нескверними устами
Помолимось Богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу —
Над Летою бездонною
Та каламутною.
Благослови мене, друже,
Славою святою.
А поки те, та се, та оне...
Ходімо просто-навпростець
До Ескулапа на ралець —
Чи не одурить він Харона
І Парку-пряху?.. І тойді,
Поки б химерив мудрий дід,
Творили б, лежа, епопею,
Парили б скрізь понад землею,
Та все б гекзаметри плели,
Та на горище б однесли
Мишам на снідання. А потім
Співали б прозу, та по нотах,
А не як-небудь... Друже мій,
О мій сопутниче святий!
Поки огонь не захолонув,
Ходімо лучче до Харона —
Через Лету бездонную
Та каламутную
Перепливем, перенесем
І славу святую —
Молодую безвічную.
Або цур їй, друже,
І без неї обійдуся —
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насажу,
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм...

----
Цей вірш Шевченко написав за 10 днів до смерті. Це останній його вірш.