Михайло Стельмах

[wert]

Я коли вчився в університеті, у мене був знайомий, який дивно розмовляв на українській мові. Дивно, тому що було приємно слухати його розповіді. Всі інші знайомі,- все звичайно. Я одного разу запитав, де він навчився так красиво розмовляти, на що він відповів, що просто читав книги, і запропонував мені прочитати книгу Михайла Стельмаха,"Чотири броди". Я посміхнувся, я памятав що ця книга була в шкільній програмі, а там за моїми згадками, взагалі нічого гарного бути не могло. Мій друг наполягав на своїй пропозиції, і я вирішив спробувати.

За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір'я, висікається старий вітряк.
А в татарському броді глухо бухикають весла: похилі, неначе давнина, діди ледь-ледь снують на човнах-душогубках, і не знати, що вони виловлюють - рибу чи далеку минувшину, бо тут, над берегом, і соняшники, немов щити, бо тут, над водою, і комар дзвенить, як ординська стріла, бо тут і досі хвиля вимиває зотлілий посів зотлілого часу: чиїсь таляри, чиїсь щерблені стріли і щерблені кості.

Я відчув, як окунувся з головою в щось невідоме...

[Ангелика]

Гуси-лебеді летять.

Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих,обвислих хмар i струшують на землю бентежнi  звуки  далеких  дзвонiв.  Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння,прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться  полетiти  за  лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.   Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь  свiт:  iзагачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi,  що  нiкуди  не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи,  i  блакитнава  дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що  пробилася  з-пiд снiгу.   I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й  вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь  дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою  хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх?  Сказав  би  таке  таємниче слово! Я замислююсь над ним,  а  навколо  мене  починає  кружляти  видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi  гуси-лебедята,  що  на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.   Казка вкладає в мої уста оте слово, до  якого  дослуховуються  земля  i вода, птиця в небi й саме небо... 
 А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах,  i  вони  забринiли,  як  скрипка.  Я тягнусь догори i сам собi не вiрю:  вiд  зарiчки  знову  над  нашою  хатою пролiтають лебедi!